День догорав, і догорала осінь
в останніх
сплесках світла та тепла –
Ти йшла й всміхалась, ніби літо досі,
мені і долі непокірна йшла.
Згасав…День догорав, і догорала осінь
в останніх
сплесках світла та тепла –
Ти йшла й всміхалась, ніби літо досі,
мені і долі непокірна йшла.
Згасав поволі заколот на Сонці,
в покору вгрузли голови тополь –
Ти йшла й стискала в сонячній долоньці
від злив зірок блакитний парасоль.
Від злив сузір`їв, снігу стріл й недолі –
сльозою парасолька затремтить,
зламає горе гордощі тополям,
і вирве вітер з рук Твоїх блакить.
Опуститься з небес печаль вечірня
на білих пишних парашутах хмар,
і мрії, посивілі, та ще вірні,
покинуть світ у вулицю-димар.
Покинуть світ – і світ затоплять жалі,
погасне сонце в сумнівів диму,
і вчадіє душа в нічній печалі…
Враз стало ясно: зрозумів чому
волосся темно-попелисте в Тебе,
а очі, як гіркій вечірній дим.
Бо поділилась синім з сивим небом,
а з листям почорнілим – золотим.
Фотографи білясті кожен погляд
і рух твій фіксували з висоти,
а тротуари каблучків автограф
до скону обіцяли зберегти.
Стелилось листя золотистим смутком
небес осінніх до веселих ніг,
а смуток Твій відгонили «маршрутки»
швидким сріблястим настроєм доріг.
Хоч туга тягне в танго чорних тіней,
та серце в вальсі білих голубів!
У тебе закохався простір синій,
а я Тебе ще дужче полюбив!
Яка це втіха — тут з тобою дихать
блакиттю тою ж, в листя те ж ступать.
За обрій вечір відпливає стиха,
за місто відступає листопад.
Святкують всюди полудень квітневий,
я наче на побаченні побув.
Зірвався вітер і в якусь миттєвість
Твого кохання подихом подув.
А Ти, розкривши голубі вітрила,
як в дзеркало, вдивлялась в небеса,
і звідти людям і мені світила
Твоя небесна і земна краса!
