мій крихітний зелений океан,
розчинність речовини, що творить мою природу,
у цій невимовній тиші сягає
свого абсолютного значення.
але значення не дорівнює…мій крихітний зелений океан,
розчинність речовини, що творить мою природу,
у цій невимовній тиші сягає
свого абсолютного значення.
але значення не дорівнює змісту.
суть речей, незаймана, як ці джунглі міста,
серед уявних папоротей і ліан
повертає до чистого бачення —
від шуму мововодоспаду,
що обрушується на мене, як той пес на кістку,
беззмістовною піною. через яку Віан
так безглуздо і вголос страждав.
я сиджу тут в присутності трав,
грайливо всміхаюсь любистку;
мій крихітний зелений океан
непомітно виходить з берегів,
підіймається до рівня горла,
хвилею, мов котячою лапою, м\’яко вдаряє вище, —
\»ви ще, пані, не знаєте, — шепоче мені, —
яка незбагненно солодка буває тиша.
але ж бо ми тільки почали.\»
і він усе нищить —
все, що мені у мені не потрібно, болить, печалить.
тиша — то все, що він лишить.
тиша — то все.
значить, нічого не має більше.
значить, немає потреби брехати:
мій океан, безмежний,
єдино вірний і завжди вчасний,
мені здається, я відчуваю
(тут — особливо сильно і ясно):
я народилась тебе кохати.
і
я
кохаю.