Ми такі, якими нас зробила доля,
Напівпорожні, трохи злі,
І кожного терзає та неволя,
Яку кожен бачить у собі.
Ми дивимось незрячими очима
Напівпорожні, трохи злі,
І кожного терзає та неволя,
Яку кожен бачить у собі.
Ми дивимось незрячими очима
Крізь дивну призму пустоти
І прошмигне десь думка невловима:
\»Чому боюсь твоєї простоти?\»
Чому боюсь лишитись наодинці,
Попасти у полон своїх думок?
Нехай би і життя на волосинці…
Боюсь скінчити недоказаний рядок…
Боюся, наші війни тільки попереду
Слова звучать, як дзвін стальних ножів
І фізику кохання цю, не зрозуміти навіть Архімеду
Бо ми – це ми і серед тисячі вогнів.
