…неначе з одірваними ногами, безпорадні –
ми, плетемося кривавим шумовинням життя…
не збагнемо ніяк, що Любов не вмирає од зради,
навіть в час, як Їй на заваді стає каяття…
ми, плетемося кривавим шумовинням життя…
не збагнемо ніяк, що Любов не вмирає од зради,
навіть в час, як Їй на заваді стає каяття…
у казковому захваті спостерігаємо мрії,
вони, іще не скалічені отруєним «я»,
не спотворені протестом безглуздої дійсності –
бути над глибиною власних помилок долі…
як виходити дитиною на сцену Вічності,
вбити у собі протест всього проти усього?..
щоб не провалюватись далі своїх бажань вчути
натхнення, не збавляючись слів, як свого болю…
