Василь Стус. Пахло весною и прелою хвоею…

Пахло весною и прелою хвоею,

Пахла прогалина, вся отсырелая,

Горькими пахло твоими губами,

Пахло разлукою предвкушение.

Тихо входили мы в серость рассвета,Пахло весною и прелою хвоею,

Пахла прогалина, вся отсырелая,

Горькими пахло твоими губами,

Пахло разлукою предвкушение.

Тихо входили мы в серость рассвета,

Не отошедши от вещей той ночи.

Куталась ты в воротник свой лисичий,

Кутался я в ребяческий стыд.

Спрятала ночь грехи наши первые,

Ты все прощала, ты все мне прощала,

Ты прилучала меня, прилучала

К тайне великой роскоши-смерти.

Да, умереть, ведь, наверно, не будет

Уж ничего. Умереть, умереть,

Ужаса чтоб не узнать возвращения

К воспоминаньям, грядущей тоски.

Дымом тянуло с долины. Рассвет

Брал напрямки — через пни и колоды

Шли мы без цели. И ветер ворвался

И загудел четырьмя голосами,

Листья сметая с черной тропы.
Только ведь грешный знает про святость,

Только ведь грешный стать может святым,

Только черту преступивши, вкушаешь,

Только упавши, себя познаешь.
Пахло весною і прілою глицею,

пахла галявина, геть одвологла,

пахло губами твоїми гіркими,

пахло розлукою передчуття.

Тихо ми входили в досвіток шарий,

не спам’ятавшись од віщої ночі.

Куталась ти у лисичий свій комір,

кутався я у дитинячий стид.

Ніч приховала гріхи наші перші,

ти вибачала мене, вибачала,

ти прилучала мене, прилучала

до таємниці розкошів-смертей.

Краще померти, бо, мабуть, нічого

більше не буде. Померти, померти,

щоб не відчути страшного вертання

в спогад яви і майбутнє журби.

Димом тягнуло з долини. Світанок

брів навпростець — через пні і колоди

йшли ми світ за очі. Вітер зірвався

і загудів чотирма голосами,

листя змітаючи з чорної стежки.
Тільки бо грішний про святощі знає,

тільки бо грішному стати святим,

тільки межу заступивши, відчуєш,

тільки упавши, пізнаєш себе.


Добавить комментарий