Смеркає, вечоріє,
Далекий гай шумить,
На обрії яріє,
у прірві плесо спить.
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сумний?
Далекий гай шумить,
На обрії яріє,
у прірві плесо спить.
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сумний?
Він їде у шоломі,
Неначе знову в бій,
У погляді суворім,
Вирує буревій.
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сумний?
На нім іржаві лати,
Зіпсовані в бою,
Незвиклий розкіш мати —
Шляхетність дбав свою.
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сумний?
Темний ліс довкола виріс,
Темні його думи.
Ясний місяць зірок виніс —
Та не збавить суму.
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сумний?
В його думах, лишень, місто,
Що його покинув,
Там жилося млісно-тісно,
Поки не зустрінув…
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сумний?
То була дівчина гарна
Прадавнього роду,
Чиста і жіночна, ладна,
Заможняя зроду.
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сумний?
Вперше стрілися при брамі,
Він — тоді ще сер,
А вона — вельможна пані
Замкових манер.
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сумний?
Він їй квіти дарував,
Грав на флейті, арфі.
Грав про те, як покохав —
Це йому не в жарти!
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сувмний?
Слухала вона й сміялась,
Плещучи у такт,
Таж то дівка забавлялась
Й не казала \»Так\».
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сумний?
Герці лицар вигравав,
З ярим Змієм бився —
Їй в ім*я він все поклав,
Все, на чім божився!
Ой ти коню, коню вороний,
Чом господар твій суворий і сумний?
А вона одповідала,
Що не любить більше,
За нахабного вандала
Й не кохала ліпше!
Ой ти коню, коню вороний,
Твій господар збув всю душу,
Його злість на Долю душить —
От чому сумний!
З ярим Змієм бився
